Крістофер ВОЛКЕР: Арабські повстання та вразливість, притаманна авторитарним режимам

АРАБСЬКІ ПОВСТАННЯ ТА ВРАЗЛИВІСТЬ, ПРИТАМАННА АВТОРИТАРНИМ РЕЖИМАМ

ОСНОВНІ ТЕЗИ:
Авторитарні системи не гарантують стабільності. Натомість, вони незмінно знищують незалежні інституції та гарантії, що забезпечують базове правосуддя; забезпечують чесність уряду і його відповідальність; а також передбачають регулярний, мирний перехід влади. Основний урок, якому вчить нас Арабська Весна, полягає в тому, що коли авторитарні режими намагаються продовжити своє існування всупереч висловленому бажанню до змін з боку їх громадян, настає ще більша нестабільність. Така реальність має значні наслідки як для Близького Сходу, так і для Євразії.

Хоча зміни у Північній Африці та на Близькому Сході мають вагоме значення, їх не слід приймати за близький прихід інституційної демократії. Натомість, період, що розпочинається, повинен розглядатись як такий, протягом якого авторитарні – чи пост-авторитарні – системи вступають у нову фазу їхнього розвитку, який необов’язково приведе до демократії.

Стає все очевидніше, що авторитарні режими у Євразії, які придушують законну опозицію, перешкоджають розвитку громадянського суспільства, і навпаки монополізують політичне та економічне життя, є вразливими перед деякими  схожими силами, що в даний час хвилюють Близький Схід та Північну Африку. Політики у Європі та Сполучених Штатах повинні визнати ці факти та розробити стратегії, які зможуть ефективно підтримати  демократичну відповідальність у цих регіонах.

Для того, щоб забезпечити стабільність та процвітання у даному регіоні і у світі на довгий час, прихильники демократії повинні протидіяти спробам авторитарних режимів запобігти змінам, підтримувати намагання створити демократичні інституції та зберігати пильність у країнах, де недавні здобутки ще залишаються  слабо захищеними, включно з такими країнами як Угорщина, Грузія та Україна.

ПЕРЕДУМОВИ І КОНТЕКСТ
З кінця Холодної війни світ відчув наглядне зрушення у збільшенні кількості демократичних країн. З 1990 р. кількість країн, які «Дім Свободи» характеризує як вільні, зросла з 65 до 87. Такі зрушення чітко відображають зростання кількості країн, які, поміж інших подібних цінностей, притримуються норм політичної відповідальності, прозорості та вільного волевиявлення.

На сьогодні «Свобода у світі», щорічне глобальне дослідження політичних прав та громадянських свобод «Дому Свободи», характеризує як вільні 87 країн (45% всієї кількості у світі); кількість країн, що оцінюються як частково вільні, становить 60 (31%); а 48 країн (24%) отримали визначення «не вільні».

Протягом останніх двох десятиліть демократичний прогрес спостерігався у низці регіонів та субрегіонів, включаючи Центральну Європу та Балтійські держави, чий демократичний поступ був невід’ємною частиною внеску даних країн у регіональну та глобальну безпеку.

Однак, загальне зрушення у світі протягом цього періоду не торкнулось Близького Сходу і Північної Африки, які залишались фактично відгородженими від реформ. До 2010 р. відсоток не вільних країн – таких, що повсякденно порушують базові права та гарантії – у даному регіоні сягав 78%.  Країни даного регіону, до яких прикуто так багато уваги сьогодні, страждали від політично безвідповідальних систем, які з часом стали менш чутливими до потреб звичайних громадян.  Все глибше вкорінювалась корупція. Довгий період політичної стагнації регіону зробив раптовість повстань арабів наприкінці 2010 р. та 2011 р. тим більш різкішою. Проте, вони не були такими аж неочікуваними.

НЕСТАБІЛЬНІСТЬ ЯК ПОБІЧНИЙ ПРОДУКТ АВТОРИТАРНОГО ПРАВЛІННЯ
Хоча неможливо передбачити розпад таких політичних систем, варто зазначити, що систематично корумповані та репресивні країни більше схильні до нестабільності, ніж ті країни, що краще управляються. Така вразливість обумовлює властиву їй неможливість прогнозування.

Найменш демократичні країни світу є наочним прикладом проблеми, як в межах своїх кордонів, так і поза ними. В рамках свого глобального дослідження, «Дім Свободи» щорічно визначає найменш ефективні режими у світі – Найгірші з найгірших – країни, що є найбільш репресивними, найменш відповідальними і прозорими. Станом на минулий рік такими були: Бірма, Екваторіальна Гвінея, Еритрея, Лівія, Північна Корея, Сомалі, Судан, Туркменістан і Узбекистан, а також Білорусь, Чад, Китай, Кот-д’Івуар, Куба, Лаос, Саудівська Аравія та Сирія.

З-поміж країн, що недавно названі найменш демократичними, деякі заслуговують окремої уваги. Бірма відкрила двері процесу реформування, який сприймається з обережним оптимізмом. Після чотирьох десятків років тиранії Лівія скинула Муаммара Каддафі, і зараз країна стоїть перед величезним, проте необхідним завданням створення нової, більш відповідальної системи. Фактично усі з решти названих прикладів найгірших режимів докладаються не до сприяння стійкому безпечному середовищу, а до його послаблення.

Авторитарний режим у Сирії є тому прикладом. Посол Великобританії у Сирії, Саймон Коллінз, нещодавно зазначив, що режим у Сирії використовує репресії в “промислових масштабах”.  Безкомпромісна брутальність уряду всередині країни здійснює ще більший вплив за її межами, породжуючи десятки тисяч біженців, накладаючи тягар на сусідні держави та вносячи вклад у масштабнішу і ще зростаючу гуманітарну катастрофу.

ЗАГАДКА АВТОРИТАРНОГО РЕЖИМУ
Нещодавній досвід країн Північної Африки і Близького Сходу відображає вразливість, притаманну авторитарним системам, що за своєю природою сприяють нестабільності. Ключові характеристики, пов’язані з управлінням цими системами, включають:

Проблеми успадкування: Консолідовані авторитарні системи переважно не мають механізму, який б забезпечив мирну ротацію влади, навіть якщо вони проводять контрольовані вибори, щоб зберегти певний ступінь легітимності. На Близькому Сході і у Північній Африці, нещодавно скинуті диктатори у Тунісі, Єгипті і Лівії були при владі протягом 23, 30 і 42 років відповідно. У Євразії лідери таких різних країн як Азербайджан, Білорусь, Таджикистан і Узбекистан залишаються при владі без ротації між конкурентними політичними силами на горизонті. Росія притримується схожого зразка. Постановочне правонаступництво між Владіміром Путіним і Дмітрієм Мєдвєдєвим та вибори у березні 2012 р., що санкціонували це рішення, вписуються у дану модель. Питання успадкування у Казахстані, ще одній країні, що часто розглядається як стабільна, породжують свої питання і напругу. Режим в Астані, здається, вирішив відкладати питання успадкування якомога довше, вживаючи таких заходів як поспішні президентські вибори у квітні 2011 р., на яких діючий Нурсултан Назарбаєв отримав 95% голосів, щоб подавити запитання про здоров’я президента та його можливого наступника.

Перешкоджання появі поміркованої політичної сили: Авторитарні уряди за своєю природою систематично витісняють помірковані політичні погляди, які б могли запропонувати життєздатну альтернативу існуючим політичним системам і лідерам. За таких обставин виборчі закони служать правлячим партіям як інструменти, а не як неупереджені керівні принципи для встановлення правил гри. Подібним чином використовуються і переважно державні ЗМІ – як інструмент для дискредитації та викривлення голосів опозиції, а також перешкоджання цільовій перевірці політики і дій чинної влади. На Близькому Сході, а також і в Євразії, такий вид політичної маргіналізації може замкнути суспільства у небезпечне коло екстремізму з боку урядових опонентів і жорстоких придушень спротиву з боку влади.

Політична і економічна реформи є двома сторонами однієї й тієї ж монети: Властиві таким системам правління корупція та беззаконня зменшують економічні можливості і гальмують реформи. Відмова таких режимів у формуванні автентичних політичних альтернатив та створенні інституцій незалежного громадського суспільства означає той факт, що офіційні неефективні правлячі механізми ніким не перевіряються. Росія, як і інші економіки, що залежать від вуглеводню, наприклад Казахстан та Азербайджан, не досягла значного прогресу у диверсифікації своєї економіки і зменшенні своєї залежності від підконтрольних державі нафти і газу. Зростаючий відтік капіталу та скорочення рівня прямих іноземних інвестицій в Росію є доказом дискреційного характеру регулювання бізнесу та майнових прав у країні. В той же час, навіть у випадках, коли авторитарні режими переслідують ціль макроекономічного зростання, відсутність політичних реформ створює бар’єр для розвитку. Нові національні матеріальні цінності мають тенденцію осідати в існуючих схемах елітної корупції  і покровительства, здебільшого обходячи звичайних громадян та загострюючи почуття образи. Успішна політична реформа, поміж іншим, запропонувала б спільнотам на Близькому Сході та у Північній Африці – а також Євразії – шанс звільнити себе від кумівської економіки, що придушує економічні можливості.

Відкладання реформи збільшує ступінь її складності: Чим довшим є очікування початку серйозного процесу реформування, тим важчими і складнішими будуть пов’язані з ним проблеми. Поки переважаючий підхід чинної влади на Близькому Сході і у Північній Африці, а також Євразії, загалом полягає  у подальшому посиленні контролю, підхід, що має часто очевидні недоліки, виходячи з досвіду недавніх подій. У випадку Росії, ще шість або дванадцять років в підпорядкуванні тому ж самому керівництву безсумнівно відтіснять необхідні реформи щонайменше на цей термін. І якщо системи багатих на енергоресурси Росії і Казахстану, які переважно розглядаються як найпрогресивніші та найстабільніші країни регіону, подають ознаки нестійкості, це повинно викликати серйозні побоювання щодо перспектив інших держав з поганим режимом правління по сусідству. В кінцевому рахунку, держави, які в даний час слабнуть під деспотичним керівництвом, повинні стикнутись, або бути примушеними стикнутись, з низкою проблем, які вони залишили невирішеними. Будь-яка подальша затримка тільки накладе ще важчий тягар на тих, хто отримав авторитаризм у спадок.

ВІД АВТОРИТАРИЗМУ ДО ДЕМОКРАТІЇ
Хвилі народного спротиву, що прокотились арабським Близьким Сходом, донедавна епіцентром авторитаризму у світі, мали ефект руйнування статус-кво та перекроєння до цього зрозумілих відносин між тими, хто править, і тими, ким правлять. Зростання усвідомлення своїх прав, більш ефективна комунікація через нові засоби масової інформації, а також загострення вимог щодо демократичної відповідальності викристалізувались у авторитарних суспільствах; зміни, що розпочались, є все швидшими і незворотними.

Хоча ці зміни мають вагоме значення, їх не слід приймати за близький прихід інституційної демократії. Натомість, період, що розпочинається, повинен розглядатись як такий, протягом якого авторитарні – чи пост-авторитарні – системи вступають у нову фазу їхнього розвитку, який необов’язково приведе до демократії.

Зважаючи на очевидні і загрозливі перешкоди на шляху до змін, за будь-якими мірками досягнення в даному регіоні за останній рік були вражаючими. Проте, незважаючи на історичний характер цих змін, надзвичайно важливо підкреслити, що жодна з країн у Північній Африці, яка пройшла через повстання, не є демократією. Залишається сподіватись, що вони досягнуть цього статусу як тільки будуть спроможні. На даний час, однак, їх краще розглядати як такі, що перебувають у пост-авторитарному перехідному стані.

Стає все очевидніше, що авторитарні режими Євразії, регіону, який також згадувався у даній роботі, є вразливими перед деякими схожими силами, що в даний час хвилюють Близький Схід і Північну Африку. Політики у Європі та Сполучених Штатах повинні визнати ці факти та розробити стратегії, які зможуть ефективно підтримати демократичну відповідальність у цих регіонах.

Такі спроби займуть певний час. Розбудова базових інституцій, як наприклад системи правосуддя, органів правопорядку, а також нормативної бази для функціонування засобів масової інформації та громадянського суспільства, діяльність яких викривлялась і корумпувалась десятиліттями авторитарного правління, потребуватиме багаторічних зусиль.  У цьому сенсі усунення диктатора відображає лише початок кінця авторитарного правління.

Сила і відносна перевага демократичних держав полягає у їхніх заснованих на законі, відповідальних та відкритих системах, а також у цінностях і стандартах, що їх підтримують. І, відповідно, міжнародна система, що базується на верховенстві права та основних правах людини є набагато бажанішою, ніж непрозора та мінлива альтернатива, яку переслідують авторитарні рeжими, згадані у даній роботі. Таким чином, активний захист і промоція тих цінностей, що відрізняють їх від авторитарних режимів, знаходиться в інтересах демократичних систем.

Явні недоліки є і у демократичних систем. Глобальна економічна криза загострила ці проблеми для демократичних країн. Однак величезні негативні сторони авторитарного правління є проблемами іншого роду, як з точки зору громадян цих держав, так і впливу, який авторитарні режими здійснюють поза своїми кордонами. В кінцевому підсумку, продовження проведення такої політики, що стимулює демократичну відповідальність, буде сприяти посиленню безпеки і стабільності.