Іван ГОРОДИСЬКИЙ: WHOM SHOULD I CALL TO SPEAK TO EUROPE?

Іван ГОРОДИСЬКИЙ, Голова Наукового товариства студентів та аспірантів, Факультету міжнародних відносин Львівського національного університету імені Івана Франка

WHOM SHOULD I CALL TO SPEAK TO EUROPE?ПРО РОЗПОДІЛЕННЯ РОЛЕЙ В ПИТАННЯХ БЕЗПЕКИ ЄВРОПЕЙСЬКОГО СОЮЗУ

Термін «Європа» в міфологічному та географічному значенні відомий ще з часів античності. Але термін «європейці» вперше було вжито лише у VIII ст. хроністом того часу, єпископом Ісидором Паценським. Описуючи переможну битву франків на чолі з королем Карлом Мартелом з арабськими військами під Пуатьє, він назвав короля і його воїнів європейцями (europeenses). Через більш-ніж 1000 років Вінстон Черчілль назве цю перемогу доленосною для Європи, вказавши, що якби не вона, то в коледжах Оксфорду вивчали б Коран.

Достатньо символічно, що термін «європейці» з’явився завдяки події, яка напряму була пов’язана із безпекою Європи та її майбутнім. Проте поява «європейців» ще не означала появу європейської ідентичності. Багато століть – у кровопролитних битвах та за столами переговорів – народжені під Пуатьє європейці шукали єдність. Ту єдність, яка б дала їм змогу і в майбутньому протистояти загрозам, подібним тій, якій дали відсіч їх предки.

І лише у ХХ ст., саме тоді, коли за висловом Освальда Шпенглера, розпочалися «сутінки Європи» нарешті вдалося віднайти єдність, яка результувала у початок формування європейської ідентичності. Створення у 1951 р. Європейського Об’єднання вугілля та сталі, стало першою ластівкою європейської інтеграції.

За наступні 60 років, інтеграція була успішною в економічній, монетарній сферах, вдалося досягнути значних успіхів у політичній сфері, було створено Європейський Союз. Проте сфера безпеки і досі залишається тим питанням, яке намагаються оминати європейські політики у своїх коментарях та заявах. На жаль, можна констатувати, що формування ефективних інструментів безпекової політики в рамках ЄС є лише завданням майбутнього.

На мою думку, це пов’язане з цілою низкою факторів. Найперше з тим, що сфера безпеки та оборони є тим аспектом інтеграції, де держави чи не найменш охоче прагнуть втрачати власний суверенітет. Попри очевидність того, що євроінтеграція вже й так глибоко пустила корені в національні суверенітети держав-членів ЄС, думка про те, що Європейський Союз отримає право (не говорячи вже про монополію) на власні збройні сили та політику в цьому напрямку є неприйнятною для абсолютної більшості держав-членів ЄС.

По друге, європейські держави надто віддані ідеї систем «колективної безпеки», закладеної ще після Другої Світової війни. Військово-політичні зобов’язання і механізми в рамках Північноатлантичного Альянсу та безпекові гарантії ЄС для них є цілком достатніми. Даний фактор значно гальмує просування та розвиток ідеї створення ефективної системи безпеки в рамках Європейського Союзу. 

І, зрештою, по третє, «безпека» розглядається у випадку ЄС дещо вузько: у військово-політичному та правоохоронному, частково економічному та енергетичному вимірах. Проте очевидно, що в умовах ХХІ ст. безпека притаманна і цілій низці інших, раніше невластивих для неї сфер: інформація, культура і т.п. Проте труднощі у формуванні інструментів європейської політики безпеки у більш «традиційних» сферах, гальмує розвиток відповідних інструментів і в нових сферах.

Можна констатувати, що саме поняття «система європейської безпеки» на сьогодні є достатньо аморфним. У разі виникнення кризових або конфліктних ситуацій, ЄС, як міжнародна одиниця, здійснює швидше декларативні функції, тоді як конкретні дії залишаються в компетенції окремих держав членів, які можуть провадити часто протилежну за змістом політику. Яскравим прикладом цього стали події в Іраку в 2003 р.

Тому на питання: «Whom should I call to speak to Europe?» можна відповісти, що кликати в разі загрози безпеці сам ЄС зараз не варто. Адже, ефективних механізмів реалізації власних дій у сфері безпеки, за винятком політичних, які за своєю природою є компромісними, Євросоюз наразі запропонувати не здатен. На відміну від власних держав-членів. Парадокс, але у випадку ЄС у сфері безпеки елементи (держави-члени) мають значно більшу вагу ніж система (Європейський Союз).

Вирішення цих питань не може чекати наступні 60 років. У нашу епоху конфлікти здатні розгорятися і розгортатися в рази швидше, ніж у Середньовіччі. Тому європейці повинні якомога швидше створити відповідні інструменти та гарантії безпеки. Європейська ідентичність має виявлятися не тільки і не стільки у спільній валюті, прапорі, інституційному механізмі, а в здатності ефективно протистояти загрозам, яким вона піддається.

Крім того, ЄС має усвідомити, що Європа не закінчується на кордонах Шенгенської зони. Політико-безпековий простір Європи охоплює і ті країни, які наразі залишаються за межами Євросоюзу, і включає в себе в тому числі Україну. А часто ті події, які відбуваються за межами ЄС, мають для його безпеки та безпеки держав-членів Європейського Союзу значення більше ніж ті, які стосуються його безпосередньо.

На жаль, можна констатувати, що до усвідомлення цього ЄС наразі не готовий. Його позиція у багатьох питаннях зовнішньої та безпекової політики є надто залежною від думки 27 урядів держав-членів, чи, принаймні, 6-7 найвпливовіших з них. А їх позиція інколи є надто егоїстичною і не враховує не лише загальноєвропейські інтереси, а й інтереси ЄС. Постійні «газові кризи» між Україною та Росією, в яких ЄС декларує позицію, дуже залежну від поточної кон’юнктури відносин окремих держав-членів із Росією, є яскравим прикладом цього.

Майже 1300 років тому, «європейці» народилися у битві, в якій, самі того не усвідомлюючи, вибороли свою майбутню ідентичність та цивілізацію. Але сьогодні питання, чи змогли б нинішні «європейці» повторити подвиг Карла Мартела залишається відкритим…